Бажання поділитися цією чудовою історією було нестерпним. Руки постійно тягнулися до клавіатури ноутбука, але щойно я починав писати, курсор зупинявся і застигав на хвилини. Він блимав, наче відраховував час, необхідний для усвідомлення зробленого, немов годинник у метро… Наш потяг ще не прибув. Залишилося тільки чекати.

ПРОЛОГ
Херсон. Бомбосховище. 2024 рік. Пан Ігор Цуркан, якого я бачив усього вдруге, розповідає людям про важливість спорту і «крутість карате», згадує якогось «славнозвісного тренера з Одеси» та підтримку шведського уряду… А у мене в скронях стукає кров. Думка: «Що з ними робити?» розбивається об іншу: «Руслане, може, це тільки раз?». Я відчуваю себе вітрильником, який штормові хвилі кидають на скелі. Цей вир думок раптом обривається: у бомбосховищі запановує абсолютна тиша. Шістдесят пар дитячих оченят впиваються в мене, явно очікуючи чогось цікавого. Не менша кількість батьківських очей, але більш насуплених, чекають чогось розумного…

Тієї миті я, по-перше, зрадів, що не голився два тижні: сива борода додавала моєму образу «мудрості». Одразу видно, що приїхав не «дурачок якийсь» тренером працювати. По-друге, я подумки відправив сигнал подяки в київський клуб «Чемпіон», який напередодні надіслав нам татамі для тренувань і яким команда Ігоря встигла застелити підлогу. «Хоч ніхто не повбивається на бетонній підлозі», — подумав я.

Ну а далі — тиждень за тижнем, кілометр за кілометром, відміряючи відстань від Одеси до Херсона і назад. Тисячі запитань від усіх знайомих: «Навіщо?». Безліч скептичних фраз від місцевих: «Та то недовго він і поїздить». Сотні годин тренувань із дітьми, які щоденно живуть в умовах пекельних обстрілів, тижнями без світла, води і тепла… Діти, у яких ворожий дрон частіше висить над будинком, ніж більшість дорослих в Одесі, Києві та Львові вживає свою улюблену каву. Діти, які стовідсотково відрізняють «вихід» і «прильот», «то танк стрельнув» чи то «арта гатить», і розуміють по звуку, в якій частині міста впав КАБ…

Були й дивні історії, ніби з якогось кіно про Другу світову…: довго ходили на тренування двоє товаришів. Одному років десять, іншому, може, одинадцять; завжди приходили без батьків, одягнені не дуже охайно, погляд в обох сильний, вольовий. Завжди разом! Але тренувалися лише пів тренування і йшли. Якось я вирішив «зіграти» на їхніх амбіціях. Кажу: «Давайте сьогодні я дам вам легше тренування, щоб ви витримали не половину, а ціле».

Підходить до мене той, що поменше, і всім своїм виглядом показує, що скаже щось важливе і не хоче, щоб інші почули. Нахиляюся до нього ближче, і він таким серйозним голосом «Боярського» каже мені: «Та мы не устаем, просто курить охота»… Потім ми уклали з тими курцями джентльменську угоду: «палити за дві години до і після тренування вони не будуть». Через місяць вже дійшли до того, що в день тренувань не палять. Проте вони виїхали, здається, до Києва. Не знаю, чи побороли звичку остаточно.

Діти. Діти війни… Більшість із них знає про життя набагато більше, ніж ми, довоєнні пересічні дорослі українці. Треба просто зазирнути в їхні очі, щоб усе зрозуміти.

Проте ми тренувались! Ми відверто дивилися в очі одне одному. Ми виконували традиційні японські ритуали Шикі, ми спілкувалися про Україну та її захисників, які виборюють Свободу, про українських спортсменів, які на міжнародній арені прославляють нашу країну. Ми крок за кроком перетворювалися на команду! У нас з’явилася своя група в соцмережі, де ми ділилися сьогоденням, спілкувалися, жартували, переглядали і коментували «відосики з чужих змагань». Звісно, за цей час тренувань хтось відсіявся, комусь просто не «зайшло», а хтось підходив, дякував за тренування і одночасно з розчаруванням та надією прощався фразою: «Ми просто виїжджаємо з міста».

День «Ікс» настав. Ми — команда! Ми — вмотивовані! Ми вміємо більше, ніж на початку тренувань! Як тренер я усвідомлюю, що шлях попереду набагато довший і складніший, ніж позаду. Проте то мій досвід, мої знання, а нам, «Команді», потрібно ще разом до цього прийти! Тому ми вирушаємо на перші змагання!

Змагання. Чемпіонат міста Одеси та етап Вищої Ліги Одеської обласної федерації карате!

Зазвичай поїхати з дітьми кудись в інше місто — це вже трохи «нервів» (хто має своїх дітей, читаючи це речення, вже, напевно, хитає головою вгору-вниз на знак згоди). Поїхати кудись із чужими дітьми під час війни, з міста, в якому дрони щоденно атакують наземний транспорт попри все, в інше місто, яке щоночі атакують «Шахеди» та «Герані»… то я вам скажу, ще той досвід!

Тут важливо подякувати батькам дітей за довіру! Не знаю, чи довірили б вони мені дітей, якби знали, з яких цеглинок будувалася ця поїздка…

Ну а далі — трохи слів вдячності кожному, хто був долучений до цього виїзду:

Ігор Чорний, «Сильні та вільні» (м. Херсон), надає безкоштовно бус своєї організації. Після коротких зборів автобус із шістьма дітьми і двома мамами вирушає до Одеси! Далі в Одесі ми зустрічаємось із командою і селимося в чудові затишні (до нашого приїзду затишні J) номери Гостинного Двору «Галіан». Низький уклін і щирі слова вдячності власникам закладу — родині Нечіпайло, які надали безкоштовно на дві доби готельні номери, а ще й гостинно частували сніданками наших спортсменів!

(До речі, Ігор Борисович Нечіпайло вже втретє поруч на етапах «будівництва нашої організації»: в далекому 2001 році він профінансував перший виїзд новоствореної команди «Мауглі» на етап Кубку Світу; навесні 2022 року зі словами «Руслане, дітям потрібно спілкування — то їхнє життя» надав простір свого готелю для тренувань дітей, бо на той момент наші зали перетворились на гуманітарні хаби і тренування завмерли на паузі; ну і ось — Ігор Борисович підтримує перші кроки нашої Херсонської команди!).

Дякуємо за підтримку і допомогу Керівнику Одеської обласної федерації карате Олексію Коханцю та Начальнику Департаменту спорта Одеської Міської Ради Пуздрачу Руслану!

До наповнення бюджету виїзду долучились Олександров Сергій та

Перший день в Одесі! Діти вирушають на прогулянку до парку Шевченка. Тут варто наголосити, що абсолютно всі херсонці, яких ми коли-небудь евакуювали, були в шоці від «життя, яке вирує в Миколаєві», а Одеса здавалася вже чимось просто космічним за темпом життя, рівнем освітлення, кількістю людей та автівок… А тут ще й ПАРК АТРАКЦІОНІВ! Сказати, що обличчя були щасливі, — не сказати нічого!

Далі — California Republic, найкращий ресторан бургерів, воку та піци в Одесі. А ще й наші друзі та постійні партнери! Дякуємо, California, дякуємо, Андрію Михайлюку!

Слова вдячності небайдужим Друзям Олександрову Сергію та Ігорю Романовському які лроучились до фінансування заходу.

У цей же час дітей вже очікували психологи з команди Hromada Hub на чолі з доброю Алісою, які відпрацювали з дітьми моменти адаптації в іншому середовищі та передзмагальні страхи.

За пару годин команда вже була на тренуванні в нашому центральному доджо. Від клубу «Мауглі» херсонці отримали практично повний набір тренувального спорядження. Так-так, за рік тренувань у Херсоні ми займалися без каратегі (кімоно) і практично без захисного обладнання. Це був окремий виклик для дітей — адаптуватися до нового напередодні змагань. Далі одеські «Мауглі» гостинно прийняли гостей і максимально допомагали підготуватися до змагань.

Впевнений, той насичений день діти ще довго пам’ятатимуть! Наступний же день приніс нам перші змагання — першf розминка у «великому» залі, вперше в житті вихід на татамі… Глядачі, судді, суперники… перші пропущені і забиті удари, перші бали, перші падіння, перші поразки і перші перемоги, перші медалі… сльози радості і сльози розчарування. Ураган емоцій крутив спортсменів цілий день! Весь день я бачив команду!

Ксюша — душа команди! Справжній капітан! Переборовши своє розчарування від відсутності супротивниць у своїй віковій категорії, весь день підтримувала молодших спортсменів! Зауважу, що команда розминалась разів шість. Не тому, що потрібно було, а тому, що одразу намагались разом відпрацювати щось новеньке з того, що побачили! Результат: перше місце, 16–17 років, до 55 кг.

Юля — спортивний мотиватор команди! Дівчина, яка щоденно вдома повторювала техніку і відпрацьовувала вправи. Звісно, у спорті таке ставлення є суттєвою підставою для очікування результату! Юля виборює золото в категорії дівчат 12–13 років.

Василіса — тендітна, розумна, проте всередині криється справжній боєць! Стільки самовідданості в роботі і стільки бажання ставати кращою, що справжні високі результати неодмінно ще прийдуть, а в той день — срібло і бронза в куміте 12–13 років.

Лера. Напевно, Лера через різні обставини найменше часу відвідувала наші тренування. Це значною мірою відіграло роль у перебігу поєдинків, де нестачу досвіду не було чим перекрити. Тому цього разу — без медалей! Проте вже протягом дня, під час «розминок», Лера додавала якості своїм діям. Стабільність тренувань принесе результат! Усе інше є!

Єва. Як же важко виступати, коли поряд є батьки, — це зайвий тягар відповідальності! На жаль, Єва, яка має чудовий арсенал ударів ногами, вміє якісно пересуватись і розуміється на поєдинку, не змогла подолати саме психологічний бар’єр.

Наймолодша спортсменка — Софія! В ній криється справжній герой. Софія виступала першою з команди і, як першопроходець, мусила прокладати дорогу «впевненості» в собі для інших. Не дивлячись на юний вік і відсутність досвіду, Софія стала справжньою героїнею команди, принісши першу перемогу в скарбничку Херсонської команди! Це вже історія!

А наступного дня ця глава книги «Історії сучасного карате Херсону» була закінчена! Діти сіли в автобус, трохи з вологими очима попрощались із тренером і поїхали у рідний Херсон!

Наступну главу ми вже створюємо разом…

P.S. Перше ж тренування в Херсоні принесло найкраще відкриття — це вже інші діти, це справжні спортсмени. Тепер Софія, Єва, Лера, Василіса, Юля та Ксюша — лідери, на яких рівняються інші! Вони абсолютно по-іншому роблять на тренуванні практично все! По-іншому розминаються, по-іншому виконують техніку… Незмінними залиш   илися тільки дві речі: вони з таким самим поглядом «дитячого очікування нового» заходять у доджо та з таким самим поглядом «вдячності» залишають його!

Осс!